ПОЛЬ
1.
Дивно, навiщо людинi пам’ять? Пам’ять почуттiв. Запах кави, шарудiння гравiю, рiзнокольоровi цукерки, загорнутi в репродукцiю Пабло. Навiщо пам’ятати погляд, запах, дотик рук? Адже все це вилетiло метеликом, пiрнуло крильцем у кіновар i зникло у вiкнi.
Полотно все ще чисте. Чи не спробувати намалювати пам’ять?
В очах смiшинка. Хочеться увiбрати, взяти її в долонi, зняти мiшечок, вкинути туди смiшинку й змiшати смiшне з грiшним. Якщо вийде снiг - злизати його, мов крем - брюле, якщо борошно - спекти маленьку булочку. Лишень повiр. Я вiзьму найтонший пензлик, намалюю тобi фату й поведу до церкви.
- Я не ходжу до церкви. Я шукаю Бога у вiдчиненому вiкнi й сумую, коли вiн мене не помiчає.
Усмiшка пахнула морем. Поль пив цi вуста, вiн брав її руку i не натрапляв на каблучки - вона була, наче його дитячi мрiї, мов Вудсток.
Вони цiлувались або розглядали накресленi на землi клiтинки класикiв - улюблена дитяча гра, що полягає в тому, щоб, пiдкидаючи камiнчик, стрибати по клiтинках на однiй нiжцi - до самого Неба.
Поль малює слова. Вiн йде ( знайшов її у Його вiкнi) i не знає, куди сховатися вiд щастя. Вiн не читає газет. Вранцi - вiйна. Але поки вiн не знає, що таке напалм, що художники теж йдуть воювати. Там його навчать вудстокських пiсень, навчать писати довгi листи.
Поки Поль малює пам’ять, у майстернi лiтають метелики.
Але ранiше, нiж художник зiрве полотно i кине його у запорошений куток, на сходах почується стукiт пiдборiв, i дверi вiдчиняться.
2.
Дiя друга
Картина перша
Майстерня. Метелики.
ВОНА: Поль?
П'ЄРО (зупиняючись бiля НЕЇ): Вона увiйшла, не струсивши з плаща торiшнi сльози. У її очах грало шампанське, а можливо, на вулицi просто йшов дощ. У волоссi - осiннi фарби, на пальцях - срiбло, на плащi - сльози. Метеликiв вона не помiтила.
На вiйнi теж йшов дощ.
Картина друга
Сад
ПОЛЬ i ВОНА йдуть, втупивши очi долу. Розмовляють, але їх не чути, бо з - за сцени лунає голос П'ЄРО.
П'ЄРО: В саду цвiв мигдаль. Вони гуляли серед дерев, розмiшуючи у кришталевому повiтрi цианiстий калiй.
Вони зникають, панорама змiнюється: на гiлцi дерева сидить старезний крук. В глибинi сцени помiтно солдатiв. Невiдомо звiдки - дуже здалеку попливла тиха схiдна мелодiя - хтось заграв на сопiлцi. Потiм - канонада.
Знов - сад. ПОЛЬ, ВОНА, П'ЄРО, але канонада не припиняється.
П'ЄРО (на вухо ПОЛЮ, намагаючись перекричати гуркiт): знову i знову земля прозаїчно здригатиметься у конвульсiях, втрачаючи рештки кровi. Поль, пам'ятаєш?
ПОЛЬ (щосили): Досить !
Тиша.
ВОНА зникає, потiм - П'ЄРО, за ними - Поль.
Спiв сопiлки. Всi виходять на сцену, i стає зрозумiло, що П'ЄРО - це ПОЛЬ, що постарiв.
ЗАВIСА