ЖАБА
Вона втомилася від брехні. Відкрила таємницю, що не прагне бути білою й пухнастою, і що ніколи в житті не
хворіла.
Коли вечоріє і чути голос болота, вона оповідає своє життя.
- Не можу забути - каже –- тих поцілунків. Ми сиділи з подружками, а тут підходить він - красивий, русявий, Іваном звуть. Бере і ніжно так цілує. Переплутав, сердега. Нічого, похлюпався у болоті, та й знайшов кого хотів. А от іншого хлопця - піонера Леся Подерев’янського - ніколи не пробачу. Впіймав, приніс на урок біології, встромив катетер, надув і як вгатить мною об стіну! Але ж були, були і казкові дні. Тільки ліс і болото пам’ятають, як натхненно я співала, навіть не кумкала, а кокотіла усім своїм тілом у Ірпені дев’яносто п’ятого року! А наприкінці літа мене вже вкотре з’їв лелека.
- Це вже востаннє, люба жабко - запевняю. - Тепер ти глиняна, культова й вічна. Поглянь, на тобі щось написано.
І ми намагаємося згадати, що означає число «500» на її правому боці.
КОЛОДЯЗЬ
Коло мене завжди хтось є, як не люди, то сартрівська Нудота. Я не читала Сартра. Про нудоту розповідав Зайченко, мій однокласник - незграбний, худий, розумний. Одне слово - не такий, як всі.
- Колодяжна…
- Зайцю, ну хоча б на випускному балі називай мене по - людськи.
- Марина… Я зараз п’яний, а твоє вухо близько - близько. Волію щось сказати.
- Зараз Зайчик зізнається в коханні.
- Я пам’ятатиму тебе. Навіть якщо ніколи більше не побачу. Пам’ятатиму твої очі, і ось це почервоніле вушко.
- Дивно. Варто філософу трохи випити, як він стає нормальною людиною. Зайцю, ми неодмінно ще побачимося. Бо без тебе мене засмокче болото.
- Мій маленький Сартр…
- “Свідомості - це птахи на дереві буття…
- … посидять - і розлетяться…”.
Наступного ранку ми були вільними. Дивне відчуття - невизначеність. Що воно буде? Якби не Зайченко, з’їла б мене та Нудота з кістками.
У тата з мамою я одненька. Зійшлися батьки пізно, коли їм було по 30 з гаком, і зараз люди називають їх дідом і бабою. Що ж, дід з бабою можуть пишатися - з 1 вересня я студентка університету. А Заєць пішов в армію.
- Мене звати Демченко Володимир Семенович - так почалася перша лекція, - Я викладатиму давню літературу.
Демченку було 26, він уникав поглядів студенток, а коли натрапляв - таки на них, червонів.
- Відчуйте, як це звучить: “Ідутъ сморци мъглами” - як це красиво! І ми дивилися у красиві очі викладача, «Вовчика», як ми його називали.
- Тягніть білет. - Вовчик вже не боявся дивитись ув очі.
- Перше запитання: “Слово…”
- Прошу.
- Це “Слово” про людей, яких застерігало Сонце. Воно казало: не з Дону треба пити воду, а з колодязя, що біля твоїх ніг, біля Його ніг, між її ногами. Вибори цю воду, адже ти воїн і маєш спис. Такі - то справи, Вовчику.
Ми зустрілися наступного дня. Він висмоктав з мене всю Нудоту, лишивши впевненість. Він сказав: “Чотири стихії керують Всесвітом. Ти - одна з них, Марино”.
- Яка гарна дівчина, але ой і неуважна… - на мене дивився, посміхаючись, модно стрижений брюнет. І справді, йдучи повз пам’ятник Грушевському, я зовсім забула, що треба хоча б інколи озиратися довкола. Йшла, думаючи про своє, про вуста Вовчика. От і зіштовхнулася з молодиком, який поспішав, вигукуючи щось у “мобілку”.
- Сам неуважний - тільки й знайшлася, що відповісти.
- Красуню, приходь сьогодні о восьмій у “Конкорд”. Я чекатиму.
- Мене звати Мишко - кинув вже через плече.
В нього була сліпуча усмішка. Він замало читав, але знав майже напам’ять твір мудрого індійця Ватсьяяни.
- За “Кама - Сутрою” ти - лань.
- А ти?
- Певно, ведмідь. Істота, ласа до меду. Або знаєш, у Китаї живуть такі буддійські ведмедики - панди…
Та договорити йому не дав черговий дзвінок по “мобілці”.
- Пробач, мушу йти. Завтра я знайду тебе. Неодмінно. Па!
Я знаю, що індійці не мають колодязів. Грунт занадто твердий. Їхня вода не є глибинною. Так собі - тече річка, каміння шарудить, за мить забуваючи все, про що шепотіло. У воді відбивається тіло смаглявого бороданя, що зваблює чергову жінку. Бородань вміє читати, але єдине, що він знає, це “Кама-Сутра”. Він усміхається голлівудськими вустами, ласими до меду.
І раптом вода німіє. Ріка просотується крізь дно, тече в піску і глині. Така вода вже не прагне. Вона мовчки наповнює колодязь.
- Вода тхне, якщо про неї забувають. Качай воду, тягай відра. Матимеш зиск.
Я почула цю фразу від нового працівника нашої фірми. Йому, молодому, не смакує гнила вода. А я, у свої 25 років, уже звикла. Гниле болото навколо, болото, створене мною, моїм небажанням тягати відра. Моїм невиправданим безсиллям. Хлопче, хоча б ти допоможи мені!
Він бере мою руку, і я відчуваю, як руда прудка тваринка з’їдає в мені безвір’я. Маленькі лапки розсувають бруд, розчищають джерело. І я припадаю до нього вустами.
Про поета Миколая
Де ти, лютий мороз у ніч на Миколая? На чиїх вікнах малюєш? Що ж, доведеться малювати самим: сніжинки, змій, снігурок і снігурів.
Після склянки новорічного вина мрiється бути поетом, бородатим дідом у червоному кожусі. Віршомаз Миколай знає все, навіть те, ким ми були тисячу років тому.
Я, наприклад, співав хвалу Господові, не згадаю лишень якому. Сірко разом із Мурчиком захищали мури Царьграда. Дружина моя майструвала кошики. А от син наш, за словами поета Миколая, народився вперше.
Пiду до лісу i повернуся з кошиком, повним грибiв i ягiд. Ні, з цiлим кошиком ялинових шишок, щоб прикрасити новорiчний стіл. До нашого сина завітає Миколай, прочитає купу нових віршів, і обов’язково ялинка - немов зелений їжачок. Звичайно, їжачки всі зелені, але ялинка - найзеленіший з усіх їжачків.
І хай Миколай не ображається, якщо мій син смикатиме його за бороду. Звичайно, це заважатиме читати. Але саме так народжуються шедеври - сніжинки, змії, снігурки і снігурі.
Після склянки новорічного вина ми закружляємо у танку: син, дружина, Сірко, Мурчик, я, сніжинки, змії, снігурки і снігурі. Одне слово - вся моя сім’я. Запросимо до танку й Миколая, адже він - сердега, в нього немає сина, дружини, Сірка, Мурчика, мене, сніговиків, підсніжників, сніжинок, змій, снігурок і снігурів. Він - поет, а після склянки новорічного вина так мрiється бути поетом.