Игорь Кулаков
(проза)

 

 
* * *

Схiд вiдкриває свої червонi очi. На вулицях - люди. Їхнi кроки вiддзеркалюються вiд стiн та перегукуються в колодязях під’їздів. Холодний вiтер шарпає поли плащiв, пестить жорстку шкiру облич, куйовдить волосся, намагається зазирнути їм у очi.

А десь далеко народилася дитина. Схiд дивиться на неї.

Людей на вулицях бiльшає. Ховаючись од вiтру, вони пiдiймають комiрцi, обсмикують плащi, енергiйнiше б'ють брукiвку. Їхнi фрази похмурi й уривчастi. Схiд слухав їх, але чув лише вiдрахунок. За п”ять секунд до вiйни люди йдуть на роботу.


* * *

Єгор Лєтов приїхав навеснi. Пiдходь, купуй квитки на концерт! Собi, дiвчинi, татусю, матусi, бабцi, дiдусю! Все iде за планом, як i має бути.

Весна струнка i класична. Простягни руку - тонка її шия ховається за крохмальним комiрцем. Волосся пахне пролiском i конвалiєю, груди... Втiм, у весни класично нагостренi когiтки. Ввечерi ти, мов птаха, радiєш авансом подарованiй ласцi, вночi - срiбло на жовтiй травi. I тiльки мiсяць за звичкою забуває насунути на очi свого капелюха. Пiдiйми руку - мiсяць змаже твої рани йодом i скаже “на добранiч”. За спиною в задумi стоятиме нерозумна весна, мнучи класичнi ноти. 

Так насувається ера Ванеси Мей.


ЛИБОХОРСЬКИЙ ЧАС 3:15

Нахилились Карпати, дихають. Але звiдси не видно. Про гори каже хiба що небо; на ньому, як вiдомо здавна, стiльки зiрок, скiльки смерек у горах.

Рентгенiвськi променi cвiтил печуть крiзь воду.

Туман яром, туман долиною. Лине здалеку цокiт. Звуки перетворюються на матерiю - ось з мряки народжується хвiст коня. Кiнь сiрий, мов вода, що сховала гори, вiддавши звуки натомiсть.

Тримай цокiт за гриву: раз у життi випадає честь дихати срiблом, слухати, як метал богiв падає з гiр - i вiрити в повiнь. Власне, вiрити теж неможливо. Є лишень реальнiсть: хробачок бiля кiнського копита. Вiн слiпий, нiмий, живе у багнюцi i тримає у своєму тiлi єдине слово - “реiнкарнацiя”.


КНИГИ

Вранцi ми бачимо книги. Наївнi, мов кава з молоком, гiркувато - гордi, нiби поцiлунки мiста, коли думки наближаються водночас до нуля i нескінченності, розчиняючись у загальному, нiчогонебажаючому теплi. Книги - поважнi, мрiйливi i трохи сором"язливi - п"ють бiлу каву разом з нами, неохоче пiдставляючи сторiнки пiд крихти слiв i об’їдки речень. Книги, ви потрiбнi менi майже як та панi, що радо готує блiду ранкову каву.

Подаруйте менi, панi... нi, не геометричну фiгуру, що ряснiє кутами... як там її називають... дiм? Збудуйте краще бiблiотеку. Ви будете Борхесом, а я погоджуся навiть на роль Цибулька. Лiтери засяють в зiницях, коли нашi вiї пiднiмуть. А потiм у книгах я прочитаю, що ми повиннi перегукуватися у вiршах, i що дощ зарегоче, нiби Гоголь у небi. Що сторiнки отруйнi, а кава трансгенних сортiв. Але. Я сам - книга. Я не читаю книг.


* * *

Вони не повернуться. Я бачив їхнi тiнi в калюжах, я чув пронизливий стогiн крiзь вiтер. Навiщо сумувати - вони житимуть там, де фламенко, де циганськi барони гвалтують навiженi струни гiтар - дзень - трiснула нота "ля" - це щось увiрвалося i розрiзало палець. Задзюрчало, зашепотiло, понесло вiтром: он негарнi дiвчатка в закутках пишуть поезiї - дзень - мине час, i вони зроблять батьками негарних хлопцiв; он гладкий хіпі за лакованим столом, в нього комп’ютери i кава, вiн мугиче пiд носа Баха;

он люди в метро з мiшками в руках i пiд очима, он...Безглуздя.

Вони не повернуться, скiльки не принось свої радощi i образи пiд iкони. Дзен - ледь чутно спiвав буддiйський дзвiночок Софiї.

- Намалюй менi ягня - сказав вiн.

Оглавление:

Русская проза:

Небо Ротманз

Проза на украинском языке:

СУД

Смотреть так же:

P.S.:

 design - Rest & Sham group ( rest@hotbox.ru )
Kharkov - Moskow 2001-2012