Недорого заказать микроавтобус miniventaxi.ru.

Радушинская Оксана
(проза на украинском языке)

 

У переддень зими

       Притихнувши, стоїть постарілий світ за перелазом. Стоїть і веде тиху розмову ні про що із розпелеханими намоклими жоржинами – останніми ліхтариками тепла.
       Ось і все...
       Відгуляли тумани і змовини, та вже й – весілля. Відтанцювали у них світилками руді берези, а потім щедро пообдаровували землю золотими червінцями. Затихла далека
луна перелітного “курли”, останнє з яких замкнуло небо на ключ аж до найближчої весни.
       Тихо-тихо...
       Залишившись самітником, ледь погойдується дерев’яний журавель на криниці і тужливий його голос схожий на звичайне людське схлипування. Таке земне, таке знайоме...
Чи то за літом журиться, чи за зблудилим щастям?..
       А осінь, зносивши святкові наряди, не раз прані-перепрані дощами, прискіпливо перераховує у скринях золото опалого листя: кленове – до кленового, вишневе – до вишневого... Вже стоять на порозі кошики із пізніми червонобокими яблуками, клунки із мотками позбируваного “бабиного літа” та насінням айстр. Тільки і залишилося ій, що запрягти у трійку останнього сивогривого коня. Перший – невтримний, оманливий, другий – гнідий, мов пожарище, а цей, листопадовий – туман сльотавий. Ще лише дзвіночки під дугу одягти, щоб ген-ген чули – осінь відїзджає...
       Ну, наче все поробила. Скрізь впоралася, усім дрімоту наспівала, озерам та річкам нагадала про майбутні холоди, веліла, щоб стереглися, не застудилися...
       Здається все... І грубку напалила, щоб новим помешканцям затишно у домі було, і підлогу вимила, і вікна протерла, аби малюнок майбутній на склі (ще поки майстер всі сполохи-іскринки у вірній пропорції не змішав) легко вдавався.
       Точно все...
       Вже час...
       Ворота, до приходу нових господарів, вітер постереже. А ключ від колодки ось тутечки, під дощечкою другої сходинки лежатиме...
       ... А назавтра прийде зима...


НА ГОСТИНАХ У ЧАСУ

       Вдивляюся у лиця хатів, що обліпили дорогу, наче ластівкині гнізда – підстрішшя.
       Різні вони, як і люди. Одні дивляться сонно, інші – зацікавлено, проводжаючи поглядом кожного перехожого, перебираючи у пам’яті, чи бува не з цих стін, чи часом не на гостини додому. Спираючись на штахетник, намагаються пізнати долю кожного, душу кожного, хто пішов мимо... Підсліпувато-примружені і молоді, захопливо-довірливі, ясночолі і валоокі, більмуваті, мов зашторені фіранками від світу, в якомуі сонце і вітри, і дощі...
       Різні вони.
       Одягнені в лати кам’яних парканів і в убогі свитинки безу, вбрані, наче наречені, в довгі білі льолі квітучих яблуневих садів, заспані солов’ями і обдаровані, ніби короною, величним лелечим кублом, в якому щоліта вбивається в пір’я і зростає, даруючи вікнам свій перший політ, клекітке щастя з темними цятками на крилах.
       І долі у них, зарослих полинами і обсаджених пахучими ружами, як і в людей, різні. В молодих, наповнених сміхом дитячим, розлуками не битих, втратами гіркими не зацілованих, бідами не зкорених - сонце у вікнах. А ці, підбілені до Великодня, мов об’язані у простенькі хусточки, схожі на стареньких берегинь, що йдуть поміж життям до вечірньої служби. Тихенько чимчикують стежкою між травою-муравою, між зимами і літами, читаючи про себе святу молитву, слова якої сказані ще тією мовою, якої ніхто тепер і не зрозуміє.
       Поряд тріщить і гуркоче світ, а вона, наче зблудила із казки, стоїть, цупко ухопившись за землю, згорблена тягарем літ і, нескорена, схиляється давньою стріхою перед вічністю. Тільки обережно схиляється, щоб, борони Боже, не сполохати такого ж, як і вона, старого домовика, котрий ще зрання заходився варити собі у печі горщик зеленого борщу. І пахне аж у сінях кислуватим щавлем, перемішаним із запахом сіна, м’яти, калачиків на підвіконні і татарського зілля, яким застеляли підлогу на Трійцю, а запах - так і лишився на роки.
       А у вікна дивляться круглоголові соняхи, обв’язані косинками від настирливих горобців і чують, як у запічку бере найвищу ноту на своєму крихітному інструменті коник-стрибунець, вкотре задарма граючи усім свою найвдалішу мелодію.
       І слухають ії сволоки, затамувавши подих, разом зі стареньким Богом на вицвілій іконі. Слухають, аж доки не споночіє і не привидиться хаті у сні, як, гуркочучи підковами, залітає на подвір’я вершник і, схилившись, стукає у шибчину. А на зустріч йому із сіней знову біжить простоволосе кохання із обличчям її юності.


Полем...

       Безмежне билинне поле. Здається, немає йому кінця-краю, лише десь там, далеко-далеко на обрії впирається в його розлогий бік стареньке небо. То грозами хмуриться і паліцею кострубатою у діряву дійницю грому стукає... То досвітком лагідним, сповитим у прозорі пелюшки невагомого туманцю,розквітлого на світанку шипшиною, як дитя мале, до неньки ніжиться...
       Лише десь там, тополями, наче мурами огороджене, дає воно прихисток повнолицему місяцю, доки сонце денне золотими зернами небесний лан засіває. 
       Привільне билинне поле. Обігріте швидкими перепілками, обціловане чебрецями, загорнуте у прохолодні билинки пахучої м’яти...Ночами темними випасаються на його долонях не стриножені табуни буйних вітрів. Важко вдихають хмільне, настояне на тиші повітря, старі гніді кобилиці, кольору вечірньої заграви і довгоногі, цибаті лошата-присмерки витоптують полотнища білих ромашок, поцятковані першими маками.
       Покосами стелиться час... І висока жива трава, наче передчуваючи його, так п’янко пахне перед дощем солодким духом сіна, ніби просить, аби її… скосили. Підперезане перевеслами Чумацького Шляху, як і вічність тому, стоїть на краю землі мудре билинне поле.Заколисуються на його руках молоді жита, срібляться росами серпанкові досвітки, тумани вечірні кублами мостяться і тихо-тихо гомонять поміж собою, горнучись до пустотливого вітерця, соромливі польові квіти. І лише раз на рік, рівно опівночі Зеленої неділі, приходять до нього, мов на віче, минулі століття.Приходять у тумані своїх мудрих сивин, наче до старого колодязя із джерелом святої та цілющої сили землі,щоб під скрип дерев’яної корби місяця зачерпнути з вічних, неміліючих глибин солодко-терпкої холодної води часу. І піде важкий кований ковш із водою життя по колу, і наповниться вона духом перемог, тупотом кінським, сміхом дівочим, запахом свіжеспеченого хліба, піснями весільними і медовим присмаком віри. Віри у себе, віри у Сонце, віри у Бога і віри в нас, нащадків тих століть.

(© Радушинская Оксана, 16.05.2003г.)

 

Проза автора:

 °  Полем

 

Прочее:

 

P.S.

 °  на главную страницу

design - Rest
© Kharkov 2001-2012