Магазин интим саратов afroditalove.ru.

Радушинская Оксана
(стихотворения на украинском языке)

 

1-я страница

***

Цей ранок був, як прядиво – осінній,
Хрусткий на дотик й згірклий від трави.
То лиш здалось, що щастя йде у сіни – 
В тумані стежку спробуй-но, знайди.

То лиш здалось, що літо, мов скипілось,
У павутину рясно заплелось.
За перелазом щастю літо снилось
Й ще дивне щось...

Та ні, то лиш здалось...


***

Нашого майбутнього
Не губи,
Хай його воркують нам
Голуби,
Хай його видзвонює
Перший цвіт, 
Що пробився вдосвіта
Та й крізь лід.
В нашого майбутнього
Сто доріг:
І веселки-райдуги
Й білий сніг...
Чи купальським вогнищем
Осяйне,
Чи веселим дощиком
Не мине.
Нашого майбутнього 
Не продай!
Не за гроші срібнії
Не віддай,
Не за злато місячне,
Що горить,
Бо майбутнє – ладечко
Нам хранить.
Нашого майбутнього 
Не даруй,
На веселім ярмарку
Не торгуй
Ні князям, ні злидарям,
Ні святим,
Бо у ньому жити лиш
Нам одним.
А воно постукає
У вікно,
Скаже:”Як шукало я
Вас давно!”
Нашого майбутнього
Не жени,
Краще – йому хвірточку
Відчини.


***

Навчити вас сміятися? Не вмію.
Наука ця написана на росах,
Наука ця прочитана в завію
Сніжинками, що повстались у косах.

Навчити сумувати вас? Не хочу...
Це – кубла, всиротілі ще за літа,
Це – у хатів підсліпуваті очі,
В старих хатів, що просять тихо хліба.

Навчити повертатися? Та що там –
У два кінці втікають всі дороги.
Й, пробігши вже ліси, поля, болота - 
Впираються чи в пустку чи в пороги.

Ну, що я вмію? Ну, чому навчилась?
Ані скарбів шукати, ані щастя
Я після когось в світ цей народилась
Я перед кимось долю вспію спрясти.

І казку скаже ясен жовтолапий,
Й сичі, укравши в місяця очища,
Натрусять сажі з коминів лапатих,
Щоб ними все у вічність записати
Могла у небі зірочка найвища:

Кого навчу сміятися дитинно,
Кому розраджу смуткові толоки...
... Тихіш!
Вродилась на землі людина
Й знов пахне дим із комина солодкий!


***

Білим снігом до самого ранку
Заміта небо спогад болючий,
Сонце кров’ю стіка на світанку,
Вітром зранившись злим і колючим.
Не інакше, як вигнаний з раю,
Білий сніг під порогом лягає...
Серце все ще на когось чекає
Й забуває когось, забуває... 


***

Милий мій! Світлий мій! Шлях твій далекий.
Може в хурделі він? Може в дощі?..
Сумно якщо – нехай пісню лелеки
Зів’ють з молитви моєї душі.

Може кидають в лице суховії?
Може на блуд начаклують стежки?
Темно якщо – хай крізь гілля ( як вії )
В небо поставить хтось з воску свічки.

Й плачуть вони полинами до рання, 
Котяться з неба, немов зорепад,
Щоби по них, квітлих вперше й востаннє,
Хтось – хай не ти – зміг вернутись

Милий мій! Близький мій! Кладка дощата
Збита зі снів в першу північ весни
В березні тім, де проталин очата,
Ляже на річку, аби провести.

Боляче, може, тобі між вогнями?
Холодно, може, тобі серед злив?
...Хай же свічки ті горять полинами, 
Щоби відваром трави зі словами
Хтось – хай не я – відшептав і зцілив.


***

Проступають крізь ранок березневі вербиці,
На худенькії плечі туманцю одягли,
Чистить дзьобом крило журавель на криниці –
В дерев’яному серці стукоче:”Лети!”

Розбуди мене вранці.Я хочу побачить,
Як, ще заспана, казка не боїться людей
І як небо світліюче досвітком плаче
Та й у воду витрушує ніч із очей.

Підкрадаються нишком пухнастії верби,
Вже навшпиньки дійшли аж до самих воріт.
Розбуди мене, поки їх день не заверне
Й журавля не зжене з димаря у політ.


*** 

Переживу.
Як все, що є живим,
Переживає ніч, обмани, зливи…
Чи ж гірша я? Та й врешті, поміж тим
Я ще сміюсь!
Мене ще не зломили
Ані вітрів байдужа каламуть,
Ані людей завбачлива цікавість...
...Ви бачили, як світом дні ідуть
І кожний ранок їм віщує старість?
І кожний вечір в люльці пелюшки
Для завтрашнього досвітку готує.
Лиш місяць межи ними вже віки
То – повним, то – окрайчиком гостює.
Лиш цвіт так довго трусить із гілок,
Що до землі вже – листям долітає.
Лиш хтось на світі зробить перший крок
Й це диво навіть не запам’ятає...
...А інше все – чи буде, чи збулось.
Й туман, як жито
(шкода – не скосили)
Стояв за день до того, як здалось,
Що вже минули й ніч, й обмани, й зливи.


***

А мені від тебе небагато треба:
Просто, лише знати, що ти в світі є,
Просто, пити воду із одного неба, 
Як заграва рання на землі встає.

А мені від тебе треба зовсім мало:
Знати, що ти в щасті, наче у росі.
І щоб твоє серце болю не зазнало...
От і все, що хочу. То й бажання всі.

А мені від тебе треба на мізинець,
На корівку божу посеред трави.
Чи колись між люду (отакий гостинець),
Щоб на хвильку очі стрілись. Й відвели...


***

Наспівайте стиха мені дощ.
Без громів і блискавок – повільний,
Як старенький вальс в люстерках площ,
Чи як танець лебедів весільний.

Наспівайте тихо так, без слів,
Як іще нікому не співали.
Я почую...
Й листопадом днів
Мій тремтливий дощ піде за вами.

Легким шерхотінням лепехи,
Видихом чубатої жоржини.
Світ розмокнув на усі віки 
І сльоти протоптані стежки
Від Покрови бігли на гостини.

Не мовчіть...
Вже сніг за шляхом став...
Він на день, на місяць завагався?
...Відлітали лебеді за став,
Хтось без слів мелодію співав
Й тихо дощ для шибки сповідався...


***

Зорі сплять над річкою,
Вечір виплив стрічкою,
Простелився аж за небокрай.
Кинув місяць променем 
У віконце втомлене.
Спи, моя любове, засинай.
Ти не плач, сердешная,
Що весна прийдешняя
Солов’єм співає не тобі.
Так буває в світечку, 
Що і тепле літечко
Серед поля плаче на зорі.
До світанку довго ще
І нехай пройде з дощем
Смуток твій.
За зливою спливе.
Зашапортять крапельки:
“Ну, не треба плакати.
Все в житті буває. Все мине...”
Впадуть квіти росяні
У завію осені,
Десь за даллю нічка догоря...
Пригорнись тихесенько,
Ти да я – однесенькі.
Спи, моя любове. Вже зоря...


***

Ти не знатимеш того ніколи, 
Як я в Бога просила за тебе
Перед ликом святої ікони, 
Перед синню безсмертного неба.
Між туманів згубилась тінь світла
Й пам’ять скоро усе вже забуде,
Тільки сни на світанку у літа
Все віщують про те, що не буде...
Ой, ті сни... Як же їх загнуздати?
Як звеліти в ту даль не летіти?
Чи хльостким батогом налякати,
Чи дурманом яким обпоїти?..
Забредуть і зупиняться в полі –
Ні шляхів, ні вогнів не побачать,
Тільки зорі в косах у любові, 
Як в дитинстві, сльозами заплачуть.
Тільки досвітки їх познаходять
Й зможуть знову назад повернути.
Тож навіщо ті сни знов приходять –
Мучать тим, про що хочу забути.

(© Радушинская Оксана, 16.05.2003г.)

 

Стихотворения автора:

 

Прочее:

 

P.S.

 °  на главную страницу

design - Rest
© Kharkov 2001-2012